Геть від мене, пекельний привиде!
Не муч мене довше!
Люде, люде!
Тяжко мені, тяжко!
|
|
Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мавби жити; не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі.
Ні, ти живеш, мій сину, разом із матерю.
Так, ви обоє живете.
Я цілую твою маленьку головку, мій сину й желаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька.
А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках.
Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні і ти будеш із пошаною згадувати моє імя.
А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько
