Лиш одно мене лякає.
Чорна змора мучить мене днем і ніччу.
Все стає мені перед очима жахливий образ смерти, який я бачив у Мункачі.
Боюся назвати по імени цю страшенну пошесть.
Не можу дивитися на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчами.
Вони висідають із поїзду, який привіз їх сюди з моєї рідної землі.
Ніхто не сміє приступити до них, привітать їх.
Лиш пес біжить їм на стрічу.
Хтось крикнув… хтось стрілив, пес жалко заскавулів і тікає.
Звіря мусить заплатити ранами за своє привязання до людини.
Бо навіть собака не сміє зближитися до хорих на холєру, щоб їх привітати.
Жовнірі кладуться на землю біля поїзду і вються в судорогах.
Вкінці хтось являється й успокоює їх…
Смерть.
Може.... моя дружина з сином....
Ох, зимний піт виступає мені на чоло....
