Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу — ось як, сину, довелось мені, твому батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, то боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люде: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І ти, моє серце, засни!
|
|
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може неприятель, який заляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як побачив мого сина на руках матери, що і йому довелося покинути жінку й дитину й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерти.
|
|
