Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
|
|
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати…
Адже він усе чує....
|
|
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скамянілий памятник на гробі свого власного життя.
|
|
Не буди його болю, що спить.
Це бувби злочин… злочин…
|
|
»Коли моє тіло замерзало«, казав Ніколіч, »то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.«
|
|
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі й довго мовчали.
