Сторінка:Осип Турянський. Поза межами болю. 1921.pdf/77

Злякався власного голосу і прокинувся з просоння. Сліпими очима глянув із зачудуванням на товаришів та трівожно запитав:

»Де ми?«

Вони здрігнулися.

Здавалося, що душі безлічі людей, котрі лежать на безмірному цвинтарищі буття і в могилі ще страждають, вийшли з могили о півночі й питають:

»Де ми?«

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Я глянув на його обличча.

Воно так виглядало, начеб не було вже з цього світу.

Хоча цій людині було доперва двацять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.

Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодости й запалу до високих поривів і змагань.

—    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —    —

Ні, неможливо, щоб ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.