Важке мовчання перервав Добровський:
»Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут у тій проклятій ледовій пустині на спочинок.«
»Та проте він лежить усміхнений«, замітив Ніколіч, глянувши на нього.
»Ця усмішка — це мабуть іскра щастя… хвилина божевілля серед безтямного болю дала йому цю іскру«, завважав Добровський.
»Невжеж і нам присуджене таке щастя?«, питав Ніколіч і здрігнувся.
|
|
Добровський дивився довго й нерухомо в огонь.
Одначе його очі, здавалося, не бачили вогню.
Вони блукали по глибоких нетрах його душі й наче шукали чогось.
Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
»Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дущий міг жити«.
