Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами вітали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
|
|
Після довгого мовчання вони глянули на трупа товариша.
Лежав висохлий, тонкий, наче тріска.
Його грудна клітка наче роздерла блідозелену шкуру і ребра дивилися сумно, наче голі жебраки, на чорний, понурий світ.
Набресклі фіолетні ноги й руки відбивали дивно й лячно від цілого тіла.
І його посиніле лице опухло.
Але смерть не вспіла стерти з нього радісної усмішки, яка наче розлилася по цілім обличчі й дала йому лагідний, милий вираз.
І здавалося їм, що його застиглий усміх ніби говорив до них:
»Товариші, тепер я щасливий…!«
І як дивилися на мерця, на устах кождого блукало невимовлене питання:
»На кого прийде черга тепер?«
|
|
