Ця сторінка вичитана
Будь здорова, мамо… й не плач дуже… за мною…!«
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
»Зимно мені… зимно… зимно…
Прошу вас, товариші… добийте мене… хай я… довго не мучуся....«
Добровський потішав його:
»Не бійся, товаришу. Ти зараз заснеш і весь твій біль мине.
Незабаром ми всі заснемо і всім нам разом із тобою буде добре.«
Незадовго Бояні заснув і — було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерти, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді.
|
|
|
|
|
|
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
