Благальними очима дивився Бояні на кождого товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
»Мамо моя!... Рятуй мене!... Рятуй мене!... ця людина хоче вбити мене«…
»Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина«, сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво спочуття.
Коли Бояні побачив іскру людяности в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подабала на марний, брудний кусник леду й озвався до нього мягкими, лагідними словами:
»Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерти.«
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличча й він обізвався тремтячим, ледві чутним, уривалим голосом:
