»Іди собі — до чорта!«…
Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерти.
Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.
Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає....
Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.
Ви тікаєте від мене?«
Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:
»Дивіться, з яким призирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед сальоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушности. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, мясо, обвинуте наймоднішими платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким пустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші — на короткий час....«
Добровський обернувся знов у сторону своєї колишньої милої й запитав її:
