Нараз Бояні заплакав і закликав:
»Мамо моя! Де ти?«
Перестав скакати і плакати та задивився в дебру і його очі шукали чогось по сірому морі хмар.
Почувши плач Боянія, Добровський сказав:
Коли з тебе мущина, чоловіче, то ніколи не плач!
Я побалакаю для приміру з дамою, що була колись моєю милою.«
В цій хвилині Пшилуській, що стояв на боці і з якимось болючим отупінням дивився перед себе, обернувся до Добровського.
Перший раз його німа байдужість розвіялась і він із якимось таємним зацікавленням упер свої очі в Добровського та став його слухати з такою напругою і з таким скупченням усіх своїх сил, начеб найблище слово Добровського мало йому принести визволення або смерть.
Одначе Добровський не помітив цієї дивної уваги Пшилуського й говорив:
»Так тямлю мою останню стрічу з нею, що, здається, бачу цю женщину тепер перед собою.
