Щось кружляє мені коло вуха й силкується втиснутися в середину… якась жахлива муха… вона несе смерть…
І в бренінні тієї мухи чую раз-у-раз:
»Ніколи… ніколи…«
Відганяю рукою цього потвора.
Та в найблищій хвилі знов чую зловіще бреніння…
Тікаю на край кручі і вичерпаний, безсильний, сідаю.
І знову вона бренить і гуде, як далекий, невгомонний гомін похоронного дзвона:
»Ніколи… ніколи… ніколи«…
|
|
Але згодом те несамовите бреніння й гудіння віднімає мені почуття жаху й успокоює мене.
Я починаю радіти, що ця потворна муха, цей демон, бог, діявол, цей хтось знає, що ми тут, що люде тут.
Значить, десь у пеклі, а може на небі, в безодні… десь під хрестами на цвинтарі… десь у сумній пустці безконечній є ще хтось, є ще щось, що думає про нас…
Пусте, байдуже, що таке думає…
Але думає про нас…
