»Вона мені ногу підставила. Але я її копну… копну!... Ха, ха, ха!«
|
|
Копав її і посував у напрямі кручі.
|
|
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою й шукав її безмірної глибини, пустився в танець і все з понурим виразом лиця кричав:
»Проч від мене, розпуснице!«
Кождий старався закричати чиїсь кроки, що поволі, глухо, зловіщо вже наближалися.
Це був крик людей, що в густому пралісі о півночі хочуть прогнати від себе щось, що серед заклятої, таємної тиші чатує й ось-ось кинеться на них.
Бояні сміявся: »Я її пхнув у безодню«, Ніколіч белькотав: »Ти моя, ти моя«, Пшилуський: »Геть від мене«, Сабо кляв по мадярськи, Добровський скреготав зубами, а я повторяв раз у раз, сам не знаючи, чому: »Сонце… сонце…«
Тільки Штранцінґер стояв осторонь, наче статуя й мовчав.
