Вкінці Бояні зважився спитати його слабим голосом:
»Чому так дивишся на мене, як сатана?«
Сабо не обізвався, тільки ще більше впялив у нього свої убийчі очі.
Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязни й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
»Хай упаде… роздавить… кінець… супокій....«
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього.
Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його.
Нагло побачив перед собою очі Саба.
Спотикнувся й упав.
Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть.
Це додало йому нової сили.
Зірвався, як малий хлопчина, наче мяч відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
