Тоді боги сталиб людьми, а люде братами.«
|
|
Кожда тінь старалася наслідувати несамовиті скоки Добровського. Це було тяжко і вдавалось тільки Сабові, котрий після Добровського мав ще найбільшу силу. Але на короткий час інстінкт життя показався так могутнім, що всі скакали з однаковим розмахом.
Мов сонні марева, що душать сплячого й виривають із його груди крик жаху, так виглядали їх обличча підчас танцю.
Серед тих облич, подібних до обличча смерти, лиш очі мерехтіли дивним огнем і безмежнім бажанням життя.
Слабий усміх тих очей і їх огонь ізза цього, що танець ізбуджував надію до життя, становили тим яскравіше противенство до завміраючого лиця.
|
|
Сабо почав із ознаками злобної нетерплячки дивитися на своїх товаришів.
Глянув на мене.
Здавалося мені, що його очі так і питали:
»Колиж уже… один із нас…?
Доки будемо чекати?«
