прінцесну й цілуй її рожеві уста голосно і пристрасно доти, доки твої безкровні уста не запашать огнем.«
Бояні обняв воздух перед собою й цілував міцно, аж ляскіт було чути.
Добровський дивився на нього й говорив більше до себе ніж до других:
»Чому я нічого не бачу? Невжеж ілюзія не для мене? Хібаж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть…«
|
|
|
|
|
|
Добровський скакав, як навіжений.
Пристанув на хвилину і глянув на чорне небо та в дебру. На його обличчі боролися біль і гордість чоловіка, що кинений у прірву буття, почуває всю грозу своєї безсильности.
Засміявся глумно й закликав:
»Хотівби я розбити скамяніле небо і скинути всіх богів у цю безодню. Хай би боги, царі і всі можновладці, що кинули людство у прірву світової війни, перейшли оце пекло мук, у якому люде караються! Хай би вони самі відчули й пізнали бездонну глибінь людського страждання!
