буфету лиш оцею дрібничкою: не ми його, але він нас хоче пожерти.«
Закламцав зубами й показав недалеку безодню.
»Моє імя доктор Добровський, людина, що не робить собі нічого ні з голоду ні з холоду ні з життя ні зі смерти і сміється, вибачте, ясні дами, трошки і з вас, розуміється, в межах пристойности.
Пан четар Штранцінґер....«
Тут урвав і глянув на сліпого товариша, що стояв на боці, байдужий на всі радощі і, здається, на всі болі.
Дивився на нього й на його сліпі очі й нагло вхопився за горло, опісля закашляв, наче хотів прогнати щось, що вийшло з душі і здушило йому горло. Стрепенувся й казав далі:
»Оцей пан, що тепер дивиться в сторону нашого буфету, зоветеся пан четар Пшилуський. Все нахмарений, якийсь червяк його точить, мабуть погнівався з кимось тай завдає собі, сіромаха, через те великого жалю. Дітвак. От що! Пані будуть ласкаві з чисто гуманних причин, ну і для власної приємносте (це головна річ), закрутити йому голову, а то манколія його зїсть. І прошу не дивитися криво на нього за
