наглим острахом. Я відвернув очі від обох товаришів і шукав в очах Саба успокоєння. Одначе він так понуро дивився, начеби в найблищій хвилині мало все завалитися. Я звернувся до Добровського, однак не був у силі промовити до нього. Мов поражений стояв я й мене мучила тільки одна думка: чи Добровський зійшов із розуму, чи ні? І наче спогад із вимріяних країн і одночасно мов холодний жах із замерзлих, понурих печер рилися в мою душу слова Добровського:
»Ясновельможні дами! Маю за честь представити вам одно вельми цікаве товариство сімох людей, котрих доля вирядила в далекий світ по ділам смерти. Серед шляху нам, вибачайте, знудилось і ми справили собі між небом і землею, серед хмар і снігів вельми романтичний баль, на котрий маємо честь запросити вас, ясновельможні дами. Прохаємо перейти ласкаво зі своєї золотосяйної цісарської палати до нашої балевої салі. Вона теж дуже гарна й далеко обширніша від вашої. Її стеля — безкрає небо, її стіни — сніжно білі скали, її поміст — замерзлий сніг, білий, як ваші вельможні декольте. Ми маємо чудову музику й оріґінальний буфет, який ріжниться від вашого
