»Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледві вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє імя. Бояні, як тебе звуть?«
Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:
»Я хочу жити… хочу жити«…
»Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусіти?«
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомосте.
»Хто з нас пожертвується добровільно для других?«, напірав Сабо, повторюючи все на ново свою убивчу гадку.
|
|
»Я« перервав мовчанку сліпий.
»Я« пронеслося глухо з уст Пшилуського.
Оба вони все мовчали.
Здвалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попращатися з життям.
Добровський сказав:
»Ти стань собі на боці, Штранцінґер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.«
