Ця сторінка вичитана
Здається, що вся природа заперла дух і прислухається до кроків таємного великана, що тихо йде верхами гір.
То знов ховається по безоднях, щоб люде його не бачили й не чули його кроків.
|
|
|
|
Серед незбагненої, безконечної, могильної тиші доходить до їхньої душі, як останній сон, якийсь давно вже замерлий голос із далеких, соняшних країн.
І тихесенько гомонить і бренить, як мушка в зеленій, сонцем леліяній траві.
Наче споза сумерків віків… з безкраїх засвітів… ізза океану вічности… ніжно… мрійно… тихесенько… гомонить:
»Тату… тату… сину!…«
|
|
|
|
Вони стрепенулись і глянули на себе.
Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
»Огонь… огонь… огонь…! Згинемо без огню.«
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
