Всюди замерзлим, бездушним трупом простелилася ледова пустиня.
А колиб десь далеко найшлась альбанська хижа, то вони не малиб сили зайти до неї.
Тай що з того, якби й зайшли?
Замість гостинности вони найшлиб на порозі тієї хати смерть із рук диких Альбанців.
Щось невимовно понуре шепче їхній душі, що їм уже не вернутись до життя.
Їх очі доганяють товаришів, яких вони покинули.
І велика туга за ними й за життям, як останнє полумя погасаючої свічки розгоряється в їх душі.
Перед ними сунеться поволі довгий ряд тіней.
Повзе, як великий, розтоптаний хробак, який останніми зусиллями вверчується в сизу млу, щоб там супокійно сконати.
Вони простягають руки за товаришами.
»Чекайте! Чекайте!«
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
»Чекайте! Чекайте!«
»Не йдім за товаришами«, кличе Сабо. Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо аль-
