Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від Серба кріс із патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба. Копнув його ногою й Серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінґера за одну руку, Ніколіч за другу і всі сім відійшли на бік від »шляху смерти«.
Станули й оглянулися кругом.
Куди око не гляне, з усіх усюдів заглядає смерть.
Ізза гори на крайнебі виповзли із таємних глибин землі дивовижні облаки-страхіття і ще більше місце сонця заступили. Виглядали мов казочні опирі. Отворили великанські, червоні, наче в крові скупані пащі, щоб кинутись на гори й пожерти їх разом зі сімома живими єствами.
Бо як посміло життя заблукати в цей цвинтар природи?
На кілька кроків від них гірський хребет спадав стрімкою стіною в безодню.
Вони глянули на широке море хмар під собою й на верхи гір, які здіймалися понад хмари, як величезні могили всього буття.
Ніде ні сліду людського життя.
