Ця сторінка вичитана
I.
Штранцінґер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
»Що тобі?« питав Добробський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінґер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.
Його скрипка — це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скамянів.
А може він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
