Ця сторінка вичитана
Ось одна людина з босими, фіолетними ногами угледіла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заіскреними очима показує його товаришам.
Три товариші біжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують їх, як море зерна піску, як вічність хвилинку.
|
|
Здається, що ні боги ні темні сили не мають відваги дивитися на цей образ людського горя й починають засновувати його густим серпанком снігу.
Небо, хмари, гори й людські тіні — все зникає й обертається в одну безконечну мраку, сіру, як життя, сумну, як смерть.
Здається, світ поволі зісувається в якусь бездонну прірву.
|
|
З безодні виринає срібно-біла хмарка.
Як сонна мрія знімається над ними і пливе на стрічу понурій тьмі небес.
Ні, це не хмарка…
