З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмірають із усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться Серби, щоб ці вміраючі людські тіні не остали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб іздіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує Сербові:
»Мої діти ще оттакі маленькі. Оттіцькі ще«.
Показує рукою, як маленькі його діти й роздираючи голосом благає:
»Брате Сербе, не осирочуй моїх діточок!«
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми каплями крови червонить білий сніг.
