віть своїх дітей, хоч і як це булоб ефектовно. Однак поет уміє заховувати артистичну міру й ніде не гонить за самими ефектами, обмежуючи природну психольоґічну правду для артистичних цілей. З незрівняним артизмом він описує, мотивує і степенує свій власний психічно-візіонерський стан, аж доки у сніжно-білім корчі, що похожий на постать матері з дитиной, не побачить власної дружини з сином. Його молитва до Бога, його розпучливі зусилля зближитися до візії дружини з сином і момент, коли після його вистрілу на звіра, що в його уяві хоче кинутися на дружину, привид щезає і він бачить лиш голий, безлистий корч, його розпучливе ридання, що він убив власну дружину й сина — це з таким високим драматизмом зображені картини болю й розпуки, що можуть своєю психольоґічною й мистецькою силою станути сміло попри картини божевільного болю Шекспірового короля Ліра.
Можнаб написати окремі студії про деякі сцени поеми, як і про сцену, в котрій Сабо гризе і жве паперові гроші й виконує смертний присуд на воєнних злочинцях, опісля засуджує себе самого на смерть. Тут поет показав таке глибоке знання людського серця,
