казувати примірами силу поета в оріґінальнім оперуванню контрастами. Звернутиб тут увагу на двох усе мовчаливих людей, котрі мимо того творять різкий контраст із собою, це є на постать сліпого Шранцінґера й на Пшилуського. Сліпий Штранцінґер, який у цілій поемі висказує тільки кілька слів, це живий скамянілий памятник на гробі власного життя, байдужий на все горе й на всі проблиски радощів. Це вже якесь надземне єство, котрого присутність, не дивлячись на його могильне мовчання, почувається на кождому кроці в поемі. Поет доконав тут ґеніяльного діла: постать сліпого мимо свого мовчання промовляє може найголосніше в цілій поемі, як німа жалоба на людське озвіріння й на зледенілу байдужість небес. І коли мимо всього ця найнещасніша, людським озвірінням убита людина перебиває свою мовчанку словами:
коли вона говорить наче споза меж добра і зла:
»Люде не є добрі.... не є лихі.... люде тільки нещасливі і — щасливі....«,
то її слова потрясають до дна не тільки душу товаришів, але витискають сльози з очей
