каже Добровський, за слабі тіні, щоб утриматись на поверхні життя.
Що ми мусимо найбільше подивляти в поемі, то це, що в безодні буття, в хаосі стихій, в замерзлому цвинтарищі природи й людей, у власнім фізичнім конанні автор находить прямо невиясниму духову силу, яка піднімає його тугу, його віру, все його єство на ясні вершини, де вічно сонце сяє, де найсвятіші ідеали творять і розвивають духове життя. І як раз у зображенні цього страшенного противенства між хаосом і життям, між темрявою і світлом, між пеклом і небом лежить одна з найбільших, незрівняних прикмет його поеми, прикмета, котра під мистецьким, фільософічним і етичним оглядом потрясає, піднімає, ушляхотнює душу людини. Ідея його поеми — це вічне світло над розшалілим морем людських заблуджень і злочинів, це переконуюча, тверда наче скеля віра в безсмертну силу людського духа. Автор вірить, що не поза межами людського життя, не в містичних хмарах лежить укрита божеська сила, тільки в душі людини. Він вірить, що козмічний дух приходить шляхом еволюції чим раз більше до самосвідомосте й до самопізнання в серці й
