Ця сторінка вичитана
Я дивлюся довго на них обоє й питаю:
»Невже ви обоє дійсно живі, чи це лиш ваші тіні?«…
»Що тобі, любий?
Звідкіля таке дивне питання?«…
Обоє хочуть обняти мене.
»Не цілуйте мене… мої любі… мої уста замерзли… на них сидить смерть…«
Обоє плачуть.
Я беру їх за руки і йдемо на сонце…
Наша дорога вже травою заросла…
Кругом нас пшеничні лани хвилюють…
Золоте колосся кланяється нам на привітання…
А над нами — чи це чудо?...
Синє небо любо і приязно сміється…
Здається, увесь світ тоне в роскішному морі світла й тепла....
Сонце заглядає у всі закутки моєї душі і проганяє всі хмари з неї…
І я пригортаю дружину й сина до своєї груді й цілую їх…
|
|
Світло бере мене на свої промінні крила, голубить, колише, леліє мене…
