В цьому менті вдарив недалеко грім і на хвилю чорна тьма все оповила…
|
|
Божевілля огорнуло хору уяву конаючих людей і всі стихії природи.
Серед понурого рокотіння громів стогнало небо й гори наче в передсмертних судорогах.
Мов смертельно ранена звірюка вихор кидався на них, в дикім шалі розшарпував хмари, гонив по безоднях і шумів, як розхвильоване море, то знов ридав і стогнав, як тисячі матерей над могилами мужів і дітей, як безліч людей, розірваних кулями і спалених отруйним повітрям у дикій боротьбі.
Затремтіло небо, задріжали гори.
З безупинним гомоном громів, з жахливим стогоном незбагнених голосів по безоднях змішався нагло новий, жахливий звук.
Спершу яскравий і порожній, опісля глухий і глибокий, то знов протяжний, понурий, як роздертий голос тримбіти: виття вовків.
Вся та пекельна симфонія жахливих згуків відбірає всім останню іскру ясної думки.
|
|
Я нічого не чую, нічого не розумію.
