Ця сторінка вичитана
А як прокинешся, то побачиш свою дружину з сином онтам —«
Показав на небо і сказав лагідно:
»Добраніч«.
Підібрав ноги під себе, сперся ліктями на коліна, схилив голову на руки та підпер її добре долонями й заплющив очі.
І сидів нерухомо й мовчав.
|
|
Його мовчання наче забрало товаришам душу й лишило там безпросвітню, чорну, безконечну пустку.
І була ця пустка невимовно сумна, мов цвинтар зі свіжою могилою батька і друга.
|
|
Ніколіч глянув на нього і знов голосно розплакався.
Витягнув до нього руки і прохав його, як маленька дитина:
»Не покидай нас, товаришу!
Нам дуже сумно без тебе.
Розказуй нам усе… як досі… розрадь, потіш нас мовою своєю… друже наш любий… батьку наш…«
