Стогнало разом із громами по безоднях.
Стлалося прокльоном по холодній, бездушній землі.
Било голосом розпачу молодої людини об закамянілий небозвід.
Навіть круки злякалися голосу ридання людської душі.
Перестали крякати і кружляли високо над їхніми головами та витягнули шиї й наслухували, що це за дивний голос мішає їм понуру музику?
Тільки небо не злякалося.
Воно холодно відкидало людське ридання, заглушувало його своїми громами, клало його на крила гайвороння, а відтіля розкидало по замерзлих горах і безоднях.
|
|
Добровський ішов і волік мене зі собою.
Та мимо крайньої напруги останніх сил зайшов зі мною ледві десять кроків.
Далі не мав сили.
Стояв іще хвилинку, опісля ми оба повалилися на землю й застогнали.
Добровський устав знову, але вже не мав сили мене підняти.
