Ця сторінка вичитана
Добровський напружив усі свої сили й підняв мене на ноги та сказав мені:
»Нам обом одна дорога: ти йдеш на стрічу жінці — я по дерево.«
Я вхопився судорожно руками за його шию й ми оба почали йти.
За нами залунав радісний крик Саба й Ніколіча:
»Вони йдуть! Вони йдуть!
Бог не забув на нас!
Ми всі будемо жити!
Гляньте! Гляньте!
Як радісно вона усміхається!
Чи бачите?
Вона показує нам хліб!
Чудовий білий хліб!
Ідіть хутко, товариші, хутко!
Ми йдемо слідком за вами.«
Пробували оба встати.
Але тільки качалися по землі.
Недалеко вдарив грім.
В поражаючім почуттю своєї цілковитої безпомічности почав Ніколіч плакати.
Плакав голосно, як мала дитина.
Його ридання ходило довгим гомоном горами, долами!
