Ця сторінка вичитана
З завзяттям розпуки я боровся, щоби перемогти неміч.
Намагався рачкувати.
Але й це було неможливе.
Я став прохати Добровського:
»Друже мій!
Май милосердя наді мною…
Заведи мене яким небудь чином до них…
Подумай, товаришу: вона йшла тисячі верст через високі гори… глибокі ріки… з дитиною на руках!...
Вона хоче побачити мене… спасти мене й усіх нас від смерти.
А я не в силі кілька кроків вийти їй на зустріч…
Вона дуже втомлена довгою дорогою…
Вже так близько коло мене втратила всю силу…
Глянь!...
Вона хилиться до долу!...
О, мої бідні!...
Пождіть іще малу хвилину… благаю вас…«
»Добровький«, кричав Сабо й Ніколіч, »поможи йому зайти до неї.
Ця жінка спасе всіх нас від смерти.«
