В понуру ніч, у зледенілі нетри, в мертві пустари моєї душі пав нагло якийсь промінь, ясний, як південне сонце, могутній, як життя, визвольний, наче рука спасення.
Одночасно я почув, що найтайніша, незглибима глибінь, яка спочивала досі спокійно в моїй душі, як нерухомо в вічній темряві спить у глибині море, роздерте на верху вихрами і громами, розхвилювалася стихійно.
Живлові почування, як могутні хвилі стали підніматися в гору й отворили на найглибшому дні глибоку прірву, щоб кинути туди безпощадно все, що там… на верху стало загрожувати загладою життю.
Нагла блискавиця розяснила мій мозок і якась уперта думка мучила мене, що Добровський — це якась потворна істота, котра наважилася розтоптати весь змисел, усю ціль життя… убити нас усіх… знищити все…
Я вирвав з рук Пшилуського сербський кріс і, силкуючися встати, крикнув до Добровського, котрий пустився йти в напрямі корча:
»Назад!
Не смієш іти там!
Назад!
Це не корч!
