гори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, із очима, зверненими в гору й розпаленими шаленою люттю кричить:
»Ти, котрий там на горі розперся серед чорних хмар: Греми і вдар!... Греми і вдар!... жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радости!... Наймізерніший черв, Сабо, з призирством до тебе кричить: »Греми і вдар!... Греми і вдар!...«
|
|
При грохоті нового грому Ніколіч одчинив очі.
Затремтів ще більше і дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
»Зимно… зимно… зимно…«
Добровський, котрий почав уже чим раз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколіча дивитися кругом себе і сказав нараз:
»Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!«
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством.
