Ця сторінка вичитана
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок… і колять мене, колять, колять, колять… я бачу мерців… мерці танцюють…
Я божевільний…
|
|
Нараз бачу з радісним зачудуванням: мати з дитиною, яка досі стояла недалеко перед нами у снігу, наче прикована, також рушилася з місця…
Кличу, скільки можу, голосно:
»Вона йде до нас!... Вона йде до нас!«…
Та в найблищому менті кричу до неї розпучливо:
»Не йди до нас!... Тут на тебе жде могила!«
При мойому останньому слові чую голос:
»Ти живеш… мій друже«…
Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
»Всі живуть… Тільки Пшилуський умер…«
Жахлива мандрівка мерців кінчається і я стаю пізнавати кожного товариша.
