Ніколіч позирає на мерця, праворуч якого сидить, із боку й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його; він відсувається від мерця далі на право й тулиться чим раз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впірає в мертвого свої великі, затрівожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
»Він умер… він сидить… чому він сидить?«…
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
»Сабо… скажи… чому він сидить?«…
»Не бійся… з тебе жовнір«, відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, підчас якої Ніколіч не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали у труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
»Я бачив багато мерців… Я не бачив сидячого мерця…«
