Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця…
|
|
Божевілля і смерть Пшилуського, вид погасаючого вогню, горіння скрипки і тремтіння Штранцінґера збудили усіх із душевного отупіння. І остання туга за життям і за далекими єствами вибухає в їх засипляючій душі, як буря на замерзаючому морі.
На шляху до життя стрічають їх очі мертвого Пшилуського.
Його труп, спертий легко на камінь, з головою, що глибоко й важко повисла на груди, сидить задеревілий.
З його уст і з усього його обличча не уступив вираз болю навіть після його смерти.
Здається, що Пшилуський забрав свій глухий біль, усю свою муку й журбу своїми осиротілими дітьми на той світ.
Чи там найде він кого, що злагодить йому важкі рани?
Чи також і там він буде все мовчки, відвернутий від усіх, на все байдужий, дивитися тільки на опира, що точить йому кров зі серця?
|
|
