Наче соромно стало йому ізза цієї хвилевої слабости.
Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:
»Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддаль двох тисяч кільометрів…
Та проте прийми мою раду:
Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певности стріляй на свою жінку з блищої дістанци.«
Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Від думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
»Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас у вечері спати покладе?
Хто вам у ранці кучерики розчеше?«
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
