Ця сторінка вичитана
Сейчас застрілю її як —«
Ухопив кріс, змірив і стрілив.
Довго гори гомоніли гомоном сумним, понурим.
Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з трівожним кряканням угору.
»Ха, ха, ха, ха!
Тепер моя жінка не цілується вже більше з любасами…
Її тіло застигає тепер так само, як моє.
Ха, ха, ха, ха!«
Замовк, узяв голову в руки і впер очі в огонь. З його очей стали канути сльози.
»Діти, діти«, говорив Добровський. »Ви хочете з розуму зійти.
Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
Потішся тим, що ти не перший і не останній.
І мене не минув подібний біль.
Але я не плачу. По що? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мущини«.
З його груди мимоволі продерся тихий стогін.
Але він миттю придушив його.
