Під ударом вихру чорні хмари пускаються в дикий танець.
Наче зграя розярених звірюк, випущених із привязі, товпляться, клубляться, спихають себе в низ і одні за одними женуть у шаленім бігу та бють громами верхи гір, які стоять їм на шляху.
І застигле море хмар під тінями оживає.
Вітер кусає, розриває, розшарпує його і крізь прорив показується перед очима тіней не земля, а якась чорна, як пекельна ніч, грозою проймаюча безодня.
Хмари під тінями піднімаються в гору і стрічаються над їхніми головами з хмарами на небі та кидають на привітання блискавицями і громами.
»Примари… примари…« шепче Пшилуський.
І другі тіні так думають…
Ці страхіття так довго і спокійно з жахливо відчиненими пащами лежали на небі й чатували…
А тепер вони, люті вороги світла, дивляться на маленький огонь під собою й на купку живих істот коло нього.
