Ця сторінка вичитана
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
»Товариші, моя мати правду сказала.... Чуєте?... Над нами круки крячуть…«
|
|
Вони сидять, як мертві і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.
|
|
Довгу мовчанку перебиває Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомости:
»Батько… кличе… батько кличе…«
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє…
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матери з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами…
Чому вона стоїть там?...
Чому не плаче?...
Чому не прийде до нас?...
І її дитина не плаче…
Чому її дитина не плаче?...
Це булоб чудо, якби тут людина не плакала…
