Ця сторінка вичитана
Високо над ними небо висипало безліч якихось дрібненьких істот, ніби зерен, чорніших чорних хмар.
Вони повзуть по хмарах і неспокійно шукають когось…
То знов поринають у хмарах і на коротку хвилину щезають....
»Слухайте«…
Слухають і чують…
|
|
Здається мені, що від непроглядних сумерків віків аж до цієї хвилі тут було замерзле царство мовчання…
Хай цю закляту тишу роздеруть блискавки!
Хай її розібють громи! Хай тільки не чуємо оцього жахливого, понурого крякання!
Воно оковує новим морозом останок нашої душі.
Роздирає стриж у костях.
|
|
Але якийсь добрий дух не забуває Ніколіча.
Бере його свідомість, як дитину за руку й направляє її на ясний шлях…
