Ця сторінка вичитана
IV.
Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хриплий голос:
»Чуєте?«....
Видерся з душі, як із могили, здушений, таємний, жахливий.
І була в його тремтінні якась незбагнена радість ізза цього, що хтось уже зближається…
Ох, уже йде, іде вже й несе — визволення.
Хто його бачить?
Хто його чує?
Пшилуський.
Чому Пшилуський?
Адже йому все байдуже:
І небо і хмари й безодні і кождий товариш!
Вони глянули з жахом на нього.
»Слухайте.«
|
|
