Здається, що їх німі погляди так і говорили до нього:
»Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце…
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.«
|
|
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скамянілий живий образ нужденности буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дуще сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невміруща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь ріки крови, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь…
І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вміраючи, радіти тому сонцю, що зійде колись…
