Але я не чув ні свого теплого подиху ні своєї душі.
Не чув нічого.
І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.
І якась моя остання, велика, гаряча, ще невиплакана сльоза впала нагло на його висохлу, синю руку.
Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.
Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.
Його сліпі очі довго дивилися на мене і здавалося мені, що промінь світла пав на його обличча.
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
|
|
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку — шепнув:
»Є сонце в життю.«
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
