Чуєте, о любі друзі?
Хтось у плечі нас торкає,
Шию обнімає й шепче:
»Я вже тут — Ходіть!
В тьму беззоряну одвічну,
В чорну пустку позагробну,
Морем вічного мовчання
Вічно я вестиму вас.
І не буде Бог ні люде
Знати, де могила ваша,
Ні барвінок ані рута
Вам на ній не зацвіте.
Ні сльоза її не зросить,
Ані хрест на ній не стане
Ні на хрест оцей похилий
Слів ніхто не покладе:
»Тут заснули сном одвічним
Вигнанці судьби, котрії
Пекло людського страждання
За життя уже пройшли.«
Ви все будете вмірати
І ніколи не умрете:
В вічність темну, бездорожну
Піде з вами розпач ваш.
Марно пустку безконечну
Роздере ридання ваше.
Бог ні люди вас не вчують,
Лиш я вчую: ваша смерть.
