»Хай згину, а людського тіла не буду їсти й ніхто з вас не їстиме!«
|
|
Очима мар дивилися, як із перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколіча як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні нетри душі, як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може вона не була доцільна, може була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмірали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби поконати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
