Чим раз більш і більше охоплювала їх оця думка, вверчувалася їм у мозок, розшарпувала їм душу.
Не було иншого рятунку.
Всі з винятком Штранцінґера і Пшилуського обернулися в сторону трупа.
Їх очі виступили майже з лоба і стали неприродно великі, а зі всіх облич пробивалася безмежня жадоба не жити, а втихомирити бездонні голодові муки.
Тільки уста скривилися з відрази, начеб їх судороги вхопили. За те очі, здавалось, хотіли самі полетіти до трупа й пожерти його.
»Чомуж ви ждете?« питав нетерпеливо Сабо.
»Бійтеся Бога, люде, що ви замишляєте?« падькав Ніколіч. »Невже у вас немає серця ні якогонебудь людяного почування?«
»Он воно як! Дивіться, що за чутливий молодик!« сказав Добровський голосом, у котрому тремтіла життєва правда і якась несамовита іронія і глум над усім буттям:
»Ти, Ніколічу, балакаєш, як жовтодзьоб. З тебе нівроку естет…
Невжеж ти не бачив учера, як наші товариші, прості жовнірі, їли тіло свого товариша?
